Приключения бравого солдата Щура

    31 августа, 2015 12:47
    День 30-й

    Ну що ж, якщо вже так виходить, що у мене все ніби добре з підготовкою, з навчанням, то я буду розповідати історії солдатів з інших рот. Контакти кожного солдата, який мені розповідає, у мене є. Імена також. Але я не буду їх говорити.

    Солдат 1. Лежить у санчастині більше двох тижнів. Йому ніхто не поставив діагнозу. Просто лікують.
    – Від чого? – спитаєте ви. 
    – Від кашлю. – скажуть вам. 
    Або "від температури". А, і ще він каже, що йому вже тричі зробили рентген. Тричі. Рентген! Грудної клітини (сподіваюсь місцеві рентгенологи не вірять у цілющі властивості рентгену?). І що у нього – ніхто не знає. А я чув, як він кашляє. Його кашель такої сили, що це більше схоже (вибачте за прямоту/не при столі буде сказано) на рвоту. Він відхаркує у одноразовий стаканчик і щоразу дивиться, чи там ще немає крові. Але що у нього – ніхто не знає.

    А ось інша історія. Солдат 2. 
    Тричі приходив у санчастину. Кашель, температура. Йому давали якісь таблетки. Легше не ставало. 
    Коли вже кашель перетворився на нестерпний, знову пішов у санчастину. Вони чи то настрашились, чи що – направили у госпіталь. І лише там почалось справжнє лікування.

    Є дві схеми дій солдата при хворобі:
    Схема проста:
    Хвороба-санчастина-ліки-одужання. 
    Це проста схема. Коли прості хвороби чи скарги. Коли все просто, щасливо. Якщо у вас саме така схема, ви – щасливчик. 

    Схема складна:
    Хвороба-санчастина-ліки-ускладнення хвороби-інші ліки-ще більше ускладнення хвороби-ще інші ліки-капєц яке ускладнення-крик "чому ти раніше не прийшов?!"-госпіталь-ліки-одужання. 
    І друга схема так працює не тому, що фельдшери погані чи ще щось. А тому, що немає лікаря, який може поставити діагноз. 

    Ну от уявіть собі, що щоранку у вас перед дверима збирається черга нещасних солдатів, які благають вас допомогти будь-чим від кашлю/температури/чи ще чогось. Уявили? Ну, може перші два дні ви буде ігнорувати їх. Але потім ви просто з жалю почнете їм допомагати. Будете давати будь-що і казати, що це ліки (а ліків, як ви самі розумієте, є небагато). А солдатів менше не стає. І помічників у вас немає. І ось настає момент, коли єдине, на що у вас вистачає часу – це безупинно видушувати таблетку і кидати їх у чергову долоню. Отак десь тут – у санчастині – і є.

    Але сьогодні зранку сталось диво. У санчастину прийшла лікар-терапевт. Вона всіх не просто "послухала-виписалатаблетку-наступний". Вона послухала. Зрозуміла, що у кого. Поставила діагноз. Виписала ліки. Пояснила, як лікувати. Так от – хлопцю, який кашляв так, що штукатурка сипалась і всіх нас починало нудити, вона також допомогла. Виписала ліки. Він пішов – купив. І йому стало краще. За 6 годин йому стало краще. Нагадаю він тут – більше 2-х тижнів лежить (правда після того, як він сходив у аптеку двічі (другий раз через аптекарку, яка щось там незрозуміла з рецепту), йому знову стало гірше).

    Хлопці, які в санчастині лежать вже давно, кажуть, що сьогодні – це вперше лікар-терапевт приймає у санчастині. (Потім виявилось, що лікар була у відпустці. Чому не можна так зробити, щоб віруси і хвороби теж мали відпустку?). До того солдатам або просто хтось давав якусь таблетку, або відправляли у госпіталь (ну це якщо при кашлі легені доводилось руками заправляти назад або від внутрішньої температури горіла медична книжка).

    Мене лікар також подивилась (вчорашній "лікар" був не лікарем, а фельдшером. То я помилився). Сьогодні зранку температура у мене вже нормальна. Мені ще виписали аспірин і амізон пити. 
    Правда ввечері температура трохи піднялась. Але вже не так високо.

    Тут ще одна цікава проблемка намалювалась. 
    Як ви знаєте, нас у Десну прислали з Рівного. У Рівному ми пробули десь тиждень. За кожен день навчання солдат отримує певну суму (невелику, але на дрібниці вистачає). Так от в Десну прийшли документи, за якими виходить, що солдати ці гроші отримали. А судячи зі слів солдатів, які приїхали в Десну з Рівного, грошей вони не отримали. 

    Це не ниття. І прошу навіть не писати коменти типу "а що ви хотіли – це армія!", або "а от у наш час...", або "а на передку думаєте як?!". Не тре таке писати. 

    От як це сприймати солдатам? Тут є добровольці. Вони мовчали від того, що механіків бмп вчать навідниками танку, зенітників – водіями бмп, а лікарів – чомусь іншому. Але от зара, коли вони щодня бачать, як їх друзів забирають з навчального центру у військові частини, то думка про те, що "хтось намагається поцупити їхні солдатські гроші" виглядає набагато ймовірнішою, ніж "хтось переплутав стопки паперів" або "тю... та я ж отправляла. Це у вас ошибка якась навєрно". 

    Короче – неприємно. Всім. Навіть доброволець дядя Юра, який для мене у Рівному був просто суцільним незворушним спокоєм, зара ходить злий. А все чому? Бо відчуття, що хтось на цьому нажився не проходить. От воно просто є. І всьо. Ти виходиш на перекличку, а там:
    – Петренко?
    – Є
    – Непийпиво?
    – Є
    – Відчуттящохтосьнацьомунажився?
    – Є.

    Ну і про хороше. Ще вобід ми самі набирали собі їжу. А зара – прислали милу дівчину у формі, яка накладає нам їжу.

    Добраніч

    Оригинал текста

    Теги: мобилизация призывники медицина
    ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ
    Комментарии
    1000 символов осталось
    ТОП МАТЕРИАЛОВ



      Архив