Жити по-новому – дорослішати по-швидкому

    31 Березня, 2015 16:08
    Українці обрали собі законодавчий орган восени минулого року – вибрали творців законів, за якими всім доведеться жити. Тоді, відразу після виборів, у пресі було чимало аналітики з приводу якісного складу Ради, формування коаліції, ролі мажоритарників і т. д. Однак мало хто говорив про те, як саме якість визначає дії і впливає на майбутнє.

    Багато чого відбувалося вперше. Вперше не пройшли комуністи. Важко сказати, чи зумовлено це сплеском громадянської свідомості, або закономірністю зміни поколінь. Експерти погоджувалися з думкою, що вперше Україна отримала такий непрофесійний парламент. Актори, журналісти, комбати, козаки, політичні фріки і просто випадкові люди – це ті, кому виборці надавали переваги, величезні кредити довіри і владу над власними життями. Наївні відкриття й одкровення новачків-депутатів у соцмережах про те, як ухвалюють рішення в Раді, спочатку всіх забавляли. І навіть після історичного прийняття перед Новим роком бюджету і податкових поправок мало хто замислювався про те, що сталося, і до чого це призведе. Ну, Новий рік же – не до того було. Тепер ми гірко сміємося на фестивалях «На дні», а комусь і зовсім не до сміху. Після свят люди вийшли на роботи, отримали платіжки за комуналку, вибралися до магазинів, на заправки, проїхалися в громадському транспорті, потягнулися до банку за депозитами і відчули: ось вона – нове життя. Вже не потішно. Не так уявляв собі народ «життя по-новому». У цьому зв’язку корисно згадати, кого і головне – як ми обирали.

    Лідер виборчих перегонів і переможець – «Народний фронт» Арсенія Яценюка (22,14%). Уся їхня агітація звелася до декларування головної мети: «Яценюк має стати прем’єром». Все. Жодної чіткої програми, жодного виразного плану розвитку. Крісло прем’єра – мета. Цинічно, але відверто. Нікого це тоді не збентежило, що не примусило задуматися. І народ сказав: «Так. Звичайно. Сідайте, Арсенію Петровичу». І ось мета досягнута – Яценюк присів у бажане крісло, а його симпатики замість анонсованого затягування пасків отримали зашморг на шию. До слова, всупереч думці соціологів про нібито молодий вік електорату НФ, найчастіше вживається аргумент: «Сеня – такий розумний хлопчик» – аргумент і критерій зовсім іншої вікової групи виборців ... Легка істеричність «хлопчика» нікого чомусь не збентежила – розумному багато що пробачають.

    І почалися урядові ініціативи: військові та інші додаткові податки (враховуючи, що люди і так перераховують величезні пожертвування на армію, годують її і одягають самі). Реальний рівень інфляції, який ніяк не збігається із заявленим Кабміном. Ці модні театрально-постановочні арешти перед телекамерами – імітація боротьби з корупцією. Як не відзначити: скандальні вугільні контракти; дивна торгівля з агресором, «стіни» – невидимки, які їдять багато бюджетних грошей; постійні посилання на війну і «важкі часи» з одночасним покриванням авторів та спонсорів «важких часів року» – це, якщо коротко і по верхах. Тепер небідні державні мужі залізли в кишеню до найбеззахисніших – пенсіонерів, відібравши 15% у тих, хто намагається вижити за рахунок підробітку. Але що цікаво: начебто, як і звинувачувати «фронтовиків» в обмані не можна – вони таки не обіцяли нічого конкретного, окрім «Яценюка в прем’єри». А те, що у них тепер в Раді друга за чисельністю фракція (82 багнети) і за силою впливу на ухвалення рішень – заслуга виборців.

    Блок Петра Порошенка (БПП) не на багато відстав на виборах (21,82%), однак отримав перевагу в Раді за рахунок мажоритарників і нині це – близько 150 багнетів. Стратегія у них спочатку була інша. Пропрезидентський блок наобіцяв чимало солодкого. Нині ж з того, що було обіцяно Порошенком ще в його інавгураційній промові, практично не виконано нічого. Крім головного: жити по-новому. І таки так – українці почали жити по-новому ... відразу після Нового року. Порошенку повірили з кількох причин (цукерки не рахуються): по-перше, досить сильної альтернативи не було, по-друге, у Петра Олексійовича є така батьківська харизма. На неї багато запали. Незрілість шукає батьківську фігуру. ПАПа врятує, захистить, нагодує. Почасти, це виправдано. Ще в ведичних трактатах говорилося про те, що цар повинен бути для підданих, як батько рідний, тобто надавати захист і заступництво. Але ідеальний варіант ведичних часів дуже далекий від української дійсності. Батьківство Президента наразі виявляється в тому, що кожного разу, коли Рада збирається ухвалювати важливі рішення, він запрошує лідерів фракцій до себе, після чого вся коаліція чітко і дисципліновано голосує так, як треба ... Кому треба – це вже інше питання.

    Не забуваємо також, що голова НБУ Валерія Гонтарева – протеже Порошенка і все, що вона витворяє з гривнею, навряд чи її особиста ініціатива. Горезвісне Антикорупційне бюро, яким так хвалиться Порошенко перед Європою, більше нагадує вулик, де бджоли борються з медом. Із підбором команди у Президента теж труднощі.

    Справжнім сюрпризом на виборах став прорив на 3-е місце «Самопомочі» Андрія Садового (майже 10,97%). Її підтримала молодь, столиця і західні регіони. У політсилу увійшли молоді люди, волонтери, добровольці АТО, журналісти, підприємці, яким симпатизували багато виборців. Маловідома раніше, але якось дуже швидко розкручена, політична сила в Раді отримала 31 крісло. Сформована «Самопоміч» фракція позиціонує себе, як проєвропейська. Скороспілий успіх партії одні пояснювали хорошим фінансуванням із Заходу – гранти від Європейської комісії, Посольства Нідерландів, Фонду Сороса, Фонду «Східна Європа», Програми розвитку ООН, інші ж стверджували, що допомогли гроші Коломойського. Самого Садового готують в майбутні конкуренти Порошенка на наступних президентських виборах.

    Заявлена мета партії: реанімаційні реформи + нові молоді обличчя, як уже говорилося, зіграли свою роль. Однак, спостерігаючи за роботою фракції, вже можна помітити, що всередині неї нерідко порушується єдність. Ділові та бізнес-орієнтовані депутати все частіше підтримують ті ініціативи нової влади, які не в’яжуться з передвиборчою концепцією «Самопомочі». Так 22 депутати цієї політичної сили проголосували «за» відбирання 15% у працюючих пенсіонерів. Інша частина фракції помітно орієнтована на свого лідера і все частіше не сходиться на думці з колегами по фракції, як, наприклад, у питанні про статус Донбасу. І можна помітити, що «Самопоміч» все частіше дружно голосує з радикалами.

    До речі радикальний Ляшко і його фракція в парламенті також підтримали цей законопроект. Феномен Ляшка напевно ще вивчатимуть соціологи. Але що робити – якщо є попит. На виборах радикали набрали 7,44% і заїхали до парламенту на «вилах», голосі Ляшка і героях АТО. Зіграли ставки і на популярність артистів та інших публічних діячів. Знову таки, мало кого збентежила судимість, клоунада і постановочне геройство в зоні АТО. Електорат Ляшка швидше за все провінційний, що побачив у ньому «свого хлопця». Городяни не сприйняли його серйозно. Але отримавши в парламенті 21 крісло, радикали виявили в собі вміння непогано торгуватися всередині коаліції. А деякі навіть вважають, що без Ляшка в Раді було б нудно.

    «Опозиційний блок» на виборах несподівано набрав 9,43%. Це неприємно здивувало багатьох: як, після всього? Звичайно, крім «шуфричів», у фракції є й інші люди, але, як кажуть, осад залишився. І все ж, того, що колишні регіонали знову в Раді, дивуватися не варто. За ними стоять конкретні олігархи, які поки ще сильні. У них є підтримка певної частини населення, думки якого не було враховано і недооцінювалася революціонерами. А, як відомо, за всіма законами конфліктології, якщо чиєїсь думки не враховано, там виникає протистояння. З думкою можна не погоджуватися, але ігнорувати – 100% конфлікт.

    Потрібно розуміти, що індустріальні регіони живуть за своїм укладом, населення – переважно бюджетники, які ходять на заводи, шахти, комбінати – це специфічна ментальність та цінності. Так, вони всі голосували за своїх роботодавців і господарів, які їх годують, тому що все чітко, бо зарплати вчасно, тому що стабільність і нічого вирішувати і змінювати не треба. Тому що дім – робота – телевізор – їжа. І це не докір. Для регіону, де райони носять такі назви, як «смітник», пейзажі з териконів і заводських труб – це все, чим можна милуватися, а скляні торгівельні центри серед нетрів – казковий оазис – у таких регіонах зовсім інші цінності. І чекати, що вони вмить поміняються, марно. Тому є ось така опозиція в Раді. І може й добре, що є, щоб влада нова не розслаблятися. Хоча, знов таки, судячи з голосування, багато опозиціонерів і нова влада прекрасно знаходять спільну мову.

    «Батьківщина» Юлії Тимошенко показала на виборах небачено низький для себе результат (5,68%), але достатній, щоб пройти в парламент і розгорнути бурхливу діяльність. Вірніше, не діяльність, а виголошування. Незважаючи на таку істотну втрату довіри серед своїх виборців, Тимошенко втримала частину електорату, подекуди на жалю. Але треба віддати їй належне: у відбиранні пенсій в людей похилого віку її фракція участь не брала і тепер є певні шанси відвоювати серця частини виборців.

    Тепер найцікавіше – реакція виборців через півроку. Київський Міжнародний Інститут Соціології провів опитування на предмет того, скільки голосів отримали б політичні сили, що пройшли до парламенту, якби вибори проходили в березні цього року. Відносно зберегти позиції вийшло у БПП – 16,1%, «Самопомочі» – 10,3%, а «Батьківщина» навіть набрала рейтинг – до 7%. Зовсім погані справи у «Народного фронту» Яценюка – 4% (Сеня, Вас таки можуть побити), опозиція і радикали теж втратили кілька відсотків довіри. Новина хороша: реакція громадськості на діяльність своїх обранців є – значить, люди якісь висновки роблять. Новина погана: з цим доведеться жити до наступних виборів.

    Отже, ми маємо парламент, який дзеркально відображає зріз усіх верств українського суспільства. Чи розуміють українці, що це їхнє відображення? Чи багато хто пов’язує те, що відбувається тепер з вибором, який був зроблений у жовтні? Пам’ятаємо, що відповідальність – значить не просто усвідомити, але і визнати, прийняти в повній мірі всі наслідки свого вибору, якими б вони не були. Вибір – це опція дорослої людини. Ми знаємо, що діти не обирають – за них вибирають і відповідають батьки. Діти можуть вередувати, тупотіти ніжками, влаштовувати істерики, дутися, але їхнє життя – повністю залежить від дорослих. Якщо згадати низьку явку на виборах – 52%, то можна припустити, що 48% громадян, що відмовилися від вибору, від прийняття рішення, але голосніше за всіх тепер обурюються «важкими часами» – діти.

    Якщо подивитися на головні критерії вибору тих, хто все ж проявив свідомість, то в них теж побачимо мало дорослості й усвідомленості: пошук батьківської фігури, ототожнення – «свій, такий, як ми», жалість до мучеників, новизна, популярність, вродливість. А такі критерії, як професіоналізм, чесність, порядність, відповідальність, були проігноровані. І окремо про критерій «хоч щось робить»: це дуже страшний і небезпечний критерій. За ним у 2010-му багато хто обрав Януковича. Критерій небезпечний тим, що зміщується увага з того, що робиться, на хибну потребу в певній «руханині». Дуже важливо, що робиться. Буває дія на благо, буває на шкоду. І іноді краще бездіяльність, ніж зловмисна дія.

    «Хоч щось», «хоч якось» – це такі пастки. Після того, як одного разу ми обрали когось, хто нагнув країну «якось» і робив з нею «хоч щось», за помилку вибору довелося заплатити кров’ю. Така ціна дорослішання. Чим вище ця ціна, тим цінніше досвід і досягнення. Чим більше в суспільстві зрілих, тим складніше ним маніпулювати. Далі – по спіралі. Як вибираємо – так і живемо.

    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів