З ким насправді воює Туреччина

    3 Серпня, 2015 15:39
    Лідер Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган вступив у війну з «Ісламською державою» чи переслідує іншу мету? Відповідь на це питання варто знати, зважаючи на активну зацікавленість турків у подіях в Криму, обіцянки всіляко допомагати кримським татарам та загравання з Росією з приводу газопроводу в обхід України

    Рішення Туреччини приєднатись до боротьби з «Ісламською державою» (ІДІЛ) прийшло несподівано. І спочатку виглядало як перемога американської дипломатії. Але вже за кілька днів турки почали замість іділівців бомбити курдів, а в американських ЗМІ з’явилися заголовки на кшталт «друга фатальна помилка США після вторгнення в Ірак». 

    Курдське питання 

    Єдина сила, яка послідовно і жорстко протистоїть «Ісламській державі» в Іраку та Сирії, – курди. Для них це питання принципове, оскільки джихадисти зі своїм халіфатом ставлять під загрозу мрію, виплекану століттями, – утворити власну незалежну державу Курдистан. Після Першої світової їм відмовили у державності. Але після вторгнення Буша-молодшого в Ірак та падіння режиму Хуссейна, який травив їх хімічною зброєю, курди отримали ще один шанс. 

    Багатомільйонний етнос компактно проживає на території одразу чотирьох держав – Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії. На півночі Іраку у курдів вже є власне потужне державне утворення зі столицею в місті Ербіль. У Сирії після початку громадянської війни вони взяли під контроль території на півночі, поблизу від кордону з Туреччиною. 

    Курдам є що втрачати, і тому вони так затято б’ються з ІДІЛ. Найблискучіший приклад їхньої впертості та звитяги – битва за місто Кобані. У західних ЗМІ її порівнювали з боями за Сталінград. 

    США побачили в курдах природного союзника у боротьбі з ІДІЛ. Пентагон спланував та провів з їхніми командирами вже не один десяток спільних військових операцій проти джихадистів. Курдам допомагають підтримкою з повітря, розвідувальними даними. Якщо так піде і далі, вони зможуть отримати й сучасну американську зброю. 

    Ердоган веде країну шляхом ухилу в суміш націоналізму з поміркованим ісламізмом. 

    Втім, американці відомі своїм цинічним принципом ніколи не складати всі яйця до одного кошика. Тож до боротьби з «терористичним халіфатом» вони поступово затягують усіх ключових гравців регіону: саудитів, турків та іранців. Усі ці сили на словах хочуть якомога швидше знищити «Ісламську державу», однак їхні вчинки вказують на те, що в кожного є свій таємний план. 

    Людина, що розігнала Майдан 

    Туреччина давно і послідовно нищить курдський сепаратизм. Найбільш активні лідери курдського спротиву сидять по тюрмах. Світові Ердоган змальовує курдів не інакше, як терористів. 

    Підстави для цього є. Робітнича партія Курдистану (РПК) вважає терор цілком придатним інструментом для досягнення своїх цілей. Її бійців ще у 1980-х прихистила і тренувала Сирія. Там правив батько нинішнього президента Хафіз Асад. Ця історія, звісно, не додала меду до й без того недружніх стосунків Дамаску та Анкари. Втім не варто ототожнювати РПК з усіма курдами. Далеко не всі вони запеклі марксисти. 

    Є ознаки фінансування Туреччиною радикальних угрупувань ісламістів на території Сирії, зокрема угрупування Ахрар аш-Шам та Фронту ан-Нусра. 

    Ердоган веде країну шляхом ухилу в суміш націоналізму з поміркованим ісламізмом. Тримати курс йому важко – заважає молодь, якій більше подобається європейський стиль життя і яка готова захищати свою точку зору на вуличних демонстраціях. 

    Але й Ердоган – це вам не Янукович. Хоча дещо спільне в них є – любов до авторитарного стилю правління. 

    Силовий розгін стамбульського майдану на площі Таксім влітку 2013-го відбувся швидко та жорстко, з водометами, сльозогінним та перцевим газом, гумовими кийками, арештами. Ердоган, незважаючи на членство його країни в НАТО і заявку на членство в Євросоюзі, продемонстрував, що чхати він хотів на європейське «глибоке занепокоєння» та «рішучий осуд». А на щось серйозніше Брюссель не спромігся, бо не хоче втрачати важливого союзника в регіоні. 

    Підгодовування джихадистів 

    На ситуацію в сусідніх країнах турки намагаються впливати через рух «Брати мусульмани». В Єгипті ісламістів вдалося привести до влади, але ненадовго. На Сирію були такі ж плани – замінити Башара Асада дружніми Анкарі поміркованими ісламістами. 

    Нагода реалізувати цей план з’явилася під час Арабської весни 2011 року. Офіційна позиція Туреччини – ліквідація режиму Асада буде запорукою безпеки в регіоні. «ІДІЛ – це привід повалення Асада», – пояснив UA1 журналіст і сходознавець Вадим Нанінець. 

    Але досі турки не воювали безпосередньо з «Ісламською державою». Навпаки, вони робили все, щоб це угрупування залишалося живим. Кордон Туреччини, як зазначає у своїх текстах журналіст-сходознавець Кайл Ортон, кілька років був прозорим для контрабандистів нафти з підконтрольних іділівцям територій та рекрутів і найманців, які десятками їдуть воювати в Сирію з країн Європи та Азії. 

    США і Євросоюз спостерігають за діями турків у заціпенінні. 

    На думку Ортона, є ознаки фінансування Туреччиною радикальних угрупувань ісламістів на території Сирії, які не входять до «Ісламської держави». Зокрема, угрупування Ахрар аш-Шам та Фронту ан-Нусра. 

    Таким чином влада Туреччини сприяла зміцненню джихадистів, які ріжуть голови одразу двом ворогам Анкари: урядовим військам Башара Асада та курдам. 

    Той же бій за Кобані важко пояснити раціонально. Місто не становило стратегічного інтересу для ІДІЛ. Джихадисти поклали там у боях із курдськими Загонами народної самооборони (YPG) не один десяток бойовиків, їх методично атакувала з повітря американська авіація. Але якщо зважити на підтримку, яку халіфат отримував з боку Туреччини, їхні дії схожі на віддяку. Вони таки досягли свого – Кобані лежить у руїнах. 

    Кого бомбитимемо? 

    Тепер Ердоган змінив тактику. Він дозволив американським військовим літакам використовувати авіабазу Інджирлик. За це Туреччина отримала від США згоду на створення на сирійській території безпечної буферної зони вздовж турецького кордону. Її глибина становитиме 40 км і проходитиме по землях курдів. Контролюватимуть зону 3000 бійців так званої поміркованої сирійської опозиції. Вони, схоже, будуть цілком лояльні Анкарі. Принаймні, так виглядає, судячи з того, що вже відомо про стратегію Ердогана. 

    Туреччина задіяла і власну бойову авіацію. Як було оголошено, для ударів по терористах. Але швидко з’ясувалося, що йдеться про бойовиків і бази не «Ісламської держави», а курдів із РПК та YPG. Щодо перших Туреччина офіційно заявила про авіаудари по їхніх військових об’єктах. Однак обстріли сирійських курдів в Анкарі продовжує заперечувати.

    Також у Стамбулі, Ізмірі та інших містах було затримано близько 800 «підозрюваних  у тероризмі». За дивним збігом, усі вони – члени РПК, а не «Ісламської держави», як можна було очікувати з анонсу арештів. 

    США і Євросоюз спостерігають за діями турків у заціпенінні. Було зроблено кілька заяв, але, знаючи Ердогана (знову згадаймо площу Таксім), можна стверджувати, що його це не зупинить. Тим часом турецькі військові стверджують, що вбили вже близько 200 бійців РПК та знищили кілька їхніх баз. 

    Ще один цікавий штрих до характеристики політики, яку провадить Туреччина, – її стосунки з Іраном. Останній є опорою для ненависного туркам режиму Асада. Однак це не завадило керівництву Туреччини продати Тегерану близько 200 тон золота, попри міжнародні санкції. В обмін було отримано газ, нафту та поліпшення торгового балансу у звітах для міжнародних  кредиторів. 

    Україні ж у спілкуванні з турецькими можновладцями варто пам’ятати: далеко не завжди те, що вони роблять, є тим, на що воно схоже. 

    Теги: Крим Росія США Євросоюз фінансування тероризму туреччина Пентагон ІДІЛ курди
    ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів