Вітчизняна антикорупція: бій із власною тінню

    16 Квiтня, 2015 12:49
    Президент Петро Порошенко та постмайданний політичний бомонд задекларували нещадну боротьбу з корупцією на всіх рівнях. Понад те – цей руйнівний для держави та суспільства феномен визнано державним ворогом № 1 на внутрішньому фронті

    Зазначений ворог окреслюється політречниками як не менш небезпечний, аніж зовнішній, себто російські окупанти. Водночас, вимальовується наріжне питання: де саме пролягає та критична межа лояльності українських верхів і суспільства до своїх топових ворогів, за якою на Україну чекає повний крах і самознищення?

    І якщо у стратегії й тактиці щодо зовнішнього ворога ще можна умовно та з величезною натяжкою вдаватися до певних дипломатичних і економічно-торговельних кульбітів (у вигляді «мирних» Мінських домовленостей, імпорту російського газу в рамках старого контракту 2009 року, експорту електроенергії, водних ресурсів та українських товарів масового вжитку на територію окупованого Росією Криму тощо), то публічна й вербалізована лояльність до корупції та корупціонерів є імперативним табу для політиків і чиновників будь-якого рангу.

    Втім, навряд чи така позірна нетерпимість аж настільки впливає на реальну ситуацію. Так, за даними досліджень Індексу корупції за 2014 рік, проведених міжнародною організацією Transparency International, Україна зайняла 142-у зі 175 позицій, опинившись на одному щаблі з Угандою та Коморськими островами. У порівнянні ж з 2013 роком, наша держава спромоглася піднятися всього на якихось два пункти вгору, утримуючи ганебне місце в клубі найкорумпованіших країн світу. І це через рік після Майдану.

    Крига скресла

    За таких обставин українців мало б неабияк втішити те, що Президент України чітко ідентифікує себе як непримиримого борця з цим страшним суспільним злом. Більше за те, ледь не апокаліптично пророкує: мовляв, «випалена земля буде під тими, хто займається корупцією».

    Мабуть, було б аж надто упередженим твердження, що насправді все обмежується лише словами та пустопорожніми намірами. Адже законодавці ще в жовтні минулого року прийняли правову базу, яка уможливлює старт нового витка у боротьбі з корупцією. Йдеться про антикорупційний пакет законів: «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки», «Про запобігання корупції» та «Про Національне антикорупційне бюро України». Власне, чи не вперше за 23 роки можна говорити про появу більш-менш системного підходу на законодавчому рівні до подолання внутрішнього ворога № 1.

    Профільні експерти так чи інакше згодні з прогресивністю низки «стратегічних» ініціатив та правових новел. Мається на увазі, наприклад, державне фінансування політичних партій, узаконення інституту лобізму, відкритий доступ до публічних реєстрів (скажімо, майновий реєстр або реєстр юридичних осіб, розкриття кінцевих бенефіціарів бізнес-структур), впровадження відкритої електронної бази декларацій всіх публічних службовців, врешті-решт – запуск механізмів запобігання корупції у приватному секторі, зокрема – щодо бізнес-структур, які беруть участь у державних тендерах або виконують держзамовлення.

    Чи не найважливішою новелою антикорупційного законодавства багатьма фахівцями сфери вважається започаткування нових інституцій, котрі акумулюватимуть у собі функції та повноваження на терені антикорупції, розпорошені наразі поміж низкою правоохоронних органів і відомств. Котрі, в свою чергу, перебувають під прихованим кермуванням з боку конкуруючих політичних сил, а відтак тримають Україну «на дні» міжнародних антикорупційних рейтингів.

    Отже, за прогресивним задумом нинішніх реформаторів від влади цю ситуацію покликані кардинально змінити, зокрема, новостворювані структури: Національне антикорупційне бюро (що на оперативно-розшуковому та слідчому рівнях «опікуватиметься» як високопосадовцями, так і народними обранцями) і Національне агентство з питань запобiгання корупцiї (яке покликане формувати стратегічні антикорупційні засади, здійснювати превентивні заходи та визначати корупційні ризики). Безумовним плюсом можна вважати те, що обидва очільники та члени цих структур обираються і призначаються на конкурсних засадах, що буцімто є гарантією їх незалежності та політичної незаангажованості.

    «Створення Національного антикорупційного бюро – це ключове антикорупційне завдання на цей рік, записане в Коаліційній угоді, – говорить у коментарі для UA1 один зі співавторів профільного закону, народний депутат Дмитро Добродомов. – Під час ухвалення закону було розглянуто 246 поправок, приймався він важко, не вдалося уникнути й певних політичних компромісів. Втім, я оцінюю його відсотків на 80 як прогресивний».

    Пан Добродомов вважає, що Національне бюро буде максимально незалежним від усіх гілок влади. «Скажімо, щоб звільнити директора Бюро, має бути проведений міжнародний аудит його діяльності, має бути подання Президента і погодження Парламенту. Ми навмисне заклали цю складну процедуру, бо все може статися. Головне для Бюро – показати результат, який полягатиме у конкретних судових вироках щодо топ-корупціонерів». 

    Втім, виглядає так, що Президент та його коаліціянти можуть похвалитися перед народом не лише тим, що написано на папері у формі законів або ж стократно обіцяно. Йдеться, звісно ж, про наше вітчизняне «ноу-хау» – затримання правоохоронцями посадовців, підозрюваних у вчиненні корупційних діянь, ледь не в прямому ефірі – чи то на колегії Кабміну (як, наприклад, екс-очільників Державної служби з надзвичайних ситуацій), чи то під час церемонії представлення нового керівника прокуратури Донецької області. А є ж іще гучні кримінальні справи стосовно низки державних підприємств – «Укрзалізниці», «Укрспирту» та ще багатьох «Укр…». Врешті-решт, громадськість мала б вельми потішитися світлинами зі стосами банкнот, виявлених правоохоронцями під час обшуку в кабінеті начальника київського МРЕО, або інформацією про начальника столичного відділу по боротьбі з торгівлею людьми, котрий підозрюється у «кришуванні» мережі київських борделів, тощо.      

    Таким чином, на перший погляд, у стосунку до боротьби з корупцією все виглядає нібито й непогано. Якби не окремі, далеко не другорядні «але».

    Дежавю з «папєрєдніками»

    Пригадується, ще екс-президент Віктор Янукович якихось три роки тому так само, як нині пан Порошенко, обіцяв «випалити корупцію розпеченим залізом». І навіть змусив свою кишенькову парламентську більшість проголосувати за його власний «антикорупційний пакет» законів – під тиском очільників Європейського Союзу. Щоправда, у Януковича є виправдання, чому все заявлене так і не вдалося реалізувати, – «не встиг».

    Втім, скільки часу знадобиться нинішньому Президентові Петру Порошенку, щоб встигнути втілити проанонсоване, наразі нікому не відомо. Вочевидь, у проведенні нинішньої антикорупційної боротьби Президентові, прем’єрові, парламентській коаліції доведеться-таки йти шляхом найбільшого спротиву. І справа навіть не у прихованій та потужній протидії з боку корупціонерів і бюрократів на всіх рівнях. Як не парадоксально, але боротися доведеться передовсім самим із собою, оскільки каменем спотикання може стати жорстока внутрішньовидова боротьба в рамках правлячої коаліції за корупційні потоки та схеми, успадковані від попередніх режимів Кучми-Януковича.

    Нещодавно виданню UA1 вдалося неформально поспілкуватися з одним із керівників середньої ланки ГПУ. На думку прокурора, як в історії з гучними затриманнями, так і в скандалі з Миколою Гордієнком, вже екс-керівником Держфінінспекції, суть у тому, що «хлопці банально не поділилися».

    Як наочний приклад може слугувати згаданий «казус Гордієнка». З одного боку, важко не помітити технологічний слід у сенсі нібито «антикорупційної» атаки на прем’єра Яценюка з боку президентських сателітів. З іншого ж, вельми сумнівною виглядає прем’єрська зворотна реакція. Йдеться про майже блискавичне звільнення пана Гордієнка з посади та подальше відкриття на нього кримінальної справи. А також – про несамовиту протидію пропрем’єрських «фронтовиків» створенню тимчасової слідчої комісії у Парламенті.

    Хоча, здавалося б, найпростіше – розставити всі крапки над «і», з’ясувавши правду в цій політичній розбірці під підливою антикорупції. Гордієнко міг би подати всі документи ревізійних перевірок до ТСК, тим самим нейтралізувавши численні закиди щодо замовного характеру його викривальних заяв. Водночас, Яценюк виглядає чи не першою особою, зацікавленою у створенні такої парламентської комісії, на платформі якої він зміг би довести свою непричетність до нібито розкрадання 7 мільярдів бюджетних гривень.

    Натомість, як бачимо, прем’єрськими адептами застосовується, можливо, найгірша з усіх наявних піар-технологій, яка, схоже, полягає в наступному. В суспільну свідомість вмонтовується інформаційний посил: начебто всі, хто виступає проти прем’єра, є агентами Кремля і намагаються зруйнувати парламентську коаліцію. А зловживання нинішнього уряду насправді можна виміряти жалюгідною сумою у 500 мільйонів гривень.

    Хоча, скажімо, щодо такої цифри можна мати значні сумніви. До цього спонукає принаймні одна недавня та малопримітна інформація щодо відсторонення міністром аграрної політики Олексієм Павленком тимчасового очільника Державного агентства рибного господарства. За експертними оцінками, ця «рибна» інституція є однією з найбільш корумпованих у структурі АПК. Ціною ж питання буцімто є сотні мільйонів гривень річного тіньового бюджету від збуту нелегально виловленої риби. Якщо ж сюди доплюсувати потенційні корупційні збитки, що гіпотетично супроводжують діяльність, скажімо, таких поки що недоторканних державних монстрів як «Нафтогаз» чи «Енергоатом», то вже не настільки й фантастичною може видатися озвучена нардепом і головою парламентської фракції «Самопоміч» Олегом Березюком цифра у 500 мільярдів корупційно-збиткових гривень на рік. На цьому тлі всі підрахунки пана Гордієнка видаються вельми скромними.

    Одну з версій озвучив у коментарі для UА1 народний депутат Дмитро Добродомов. Ідеться про ймовірні маніпуляції та затягування часу з призначенням директора Національного антикорупційного бюро (НАБ). «Першою небезпекою блокування антикорупційного пакету законів я вважаю нинішню ініціацію Кабміном внесення певних змін. Насамперед, до закону, що регулює діяльність Національного антикорупційного бюро, – каже пан Добродомов. – Можливо це пов’язано з намаганням закріпити де-юре вплив на директора Бюро – у сенсі призначення-звільнення. Друга небезпека – створення певних альтернативних органів у сфері повноважень НАБу. Наприклад, багато хто пам’ятає скандальний закон, одне з положень якого наділяє Раду національної безпеки і оборони частиною функцій, що мають належати до компетенції винятково Національного антикорупційного бюро. Створюється таке враження, ніби у нас всі правоохоронні органи й надалі займатимуться боротьбою з корупцією у вищих ешелонах влади».

    У цьому контексті показовим є пост на Facebook Олексія Хмари – виконавчого директора «Transparency International Україна» – щодо нинішнього відбору директора Бюро: «Мій прогноз – буде Артем Ситник. Бо знає правоохоронну систему, не має явних зачіпок ні з ким із політиків. Показав себе достойно під час служби. На багаторічного працівника прокуратури явно десь лежить течка з компроматом. І цей компромат буде зручно використовувати при кожному намаганні не послухатися Президента». Коментарі зайві.

    Отже, наразі можемо спостерігати вельми контраверсійну ситуацію. З одного боку, маємо більш-менш адекватне антикорупційне законодавство, з іншого – аж занадто вже очевидні спроби владних політичних сил використати його як інструмент політичного піару, такого собі чергового пряника для виборців. А головне – це бажання кожного з гравців розбудувати відповідні інституції таким чином, щоби на практиці вони слугували потужною зброєю для усунення політичних конкурентів, а отже – встановлення непорушної монополії на мега-корупцію.

    Так, політичний експерт Вадим Карасьов вважає, що нинішні зусилля влади – це вимушена, але реальна боротьба з корупцією. «Насамперед є розуміння того, що корупція зайшла дуже далеко й глибоко. По-друге, є усвідомлення, що боротьба з корупцією є частковим вирішенням фінансових і бюджетних проблем. По-третє, це – вимога наших західних партнерів, які постійно нагадують нашому керівництву про необхідність боротьби з корупцією і наводять її кричущі приклади. І останній, проте не менш важливий аспект – це розуміння того, що саме суспільство вимагає боротьби з корупцією. І воно не буде миритися з тим, що влада продовжуватиме корупційні практики попередніх політичних режимів», – наголошує Вадим Карасьов у коментарі для UA1.

    Цілковитою імітацією антикорупційної боротьби вважає дії влади на означеному терені політичний експерт Костянтин Матвієнко. І пояснює: «Є загальний суспільний настрій, якщо хочете, суспільна інтуїція щодо ситуації довкола корупції. І на цьому рівні ми бачимо: громадяни вважають, що корупція не зменшилася – навіть навпаки. Існують експертні оцінки, які можна узагальнити таким чином: насправді корупція поділилася на два потоки, як це було за часів Ющенка. Перший – це корупція, яка здійснюється високопосадовцями, на поверненні ПДВ, на рефінансуванні банків, на перерозподілі бюджетних потоків. А другий потік – побутова корупція. Отже, корупція нікуди не поділася».

    Втім, всі вищеназвані негативи можна було б якщо не скасувати, то, принаймні, пом’якшити їхній вплив. Можна взяти як взірець антикорупційні моделі, які успішно спрацювали в деяких зарубіжних країнах. Але чи варто це робити?

    Не є секретом, що найбільш успішні світові моделі протидії корупції так чи інакше стартували і впроваджувалися завдяки найвищій політичній волі. Вже хрестоматійним став приклад сінгапурського прем’єр-міністра Лі Куан Ю, котрий за кілька років вивів Сінгапур у число успішних держав-лідерів. Сьогодні ця країна має 57 тисяч доларів США річного ВВП на душу населення, посідаючи чільні місця у світових антикорупційних та підприємницьких рейтингах.

    «Ставати до роботи, задекларувавши високі моральні стандарти, тверді переконання та рішуче бажання побороти корупцію, нескладно. Складно жити згідно з цими принципами, а можливо це, лишень коли у країни є лідери, сильні та розсудливі настільки, щоб карати всіх порушників без винятку», так написав екс-прем’єр у своїх мемуарах «Сінгапурська історія: з третього світу в перший».

    Ці слова мають свій контекст. Саме так Лі Куан Ю прокоментував випадок, коли він відмовився задовольнити прохання свого близького соратника та приятеля про втручання у судовий процес щодо останнього. А судили цього добродія, котрий обіймав посаду міністра національного розвитку, за обвинуваченням у хабарі в один мільйон доларів США.

    Саме таких жорстких підходів у державі «кумів» та «любих друзів» українське суспільство поки, на жаль, не бачить.

    Теги: корупція
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів