Усі кольори опозиції. Хто тепер протистоїть владі

    27 Квiтня, 2016 11:24
    З призначенням нового складу уряду в Україні остаточно оформився розкол у середовищі політичних сил, які прийшли до влади після перемоги Євромайдану

    «Наша опозиція буде не солодкою, вона складається з трьох демократичних фракцій», – заявила з трибуни Верховної Ради Юлія Тимошенко в день призначення нового прем'єра і Кабінету міністрів.

    Обрання Володимира Гройсмана главою уряду закріпило чергову зміну українського політичного ландшафту. Тепер не лише формально, але й офіційно опозиційну нішу разом з «Опозиційним блоком», який живе там після втечі Віктора Януковича, зайняли колишні учасники парламентської коаліції – «Батьківщина», «Самопоміч» та Радикальна партія Олега Ляшка.

    Якщо додати до цього ще й непарламентську опозицію, яку представляє партія «Свобода», радикальні праві сили та залишки лівих політичних організацій, то виходить, що у «Блоку Петра Порошенка» і «Народного Фронту» надто багато опонентів.

    «Батьківщина», «Самопоміч» та Радикальна партія називають себе «демократичною і проукраїнською» опозицією, намагаючись таким чином вказати на відмінності з Оппоблоком. Водночас і екс-регіонали, і колишні учасники коаліції «Європейська Україна» вважають саме себе справжньою, головною і єдиною опозицією в країні.

    Розборки в дусі «хто з нас більша опозиція», очікують нас протягом усього існування подібної політичної конфігурації. Єдиний фактор, який об'єднує абсолютно всі опозиційні сили – бажання якнайшвидшого проведення дострокових парламентських виборів.

    А поки можна констатувати остаточний розвал коаліції політичних сил Майдану і переміщення епіцентру політичної боротьби в протистояння колишніх соратників.

    «Батьківщина» і Радикальна партія активно закликають до максимальної координації дій так званої «демократичної опозиції», намагаючись залякати тим самим владу, однак наразі реальні обриси і форми такої співпраці не особливо вимальовуються.

    Хоча за наявності хоча б якоїсь консолідації опозиція могла б стати реальною силою в парламенті з огляду на її чисельність. Однак, поки кожна з опозиційних партій має власні інтереси, змагаючись в тому числі й одна з одною.

    Тимошенко і Ляшко в однаковій ролі

    Юлія Тимошенко, в силу свого багатого досвіду та незгасних амбіцій, намагається приміряти на себе роль лідера нової опозиції. Від неї можна почути максимально різкі висловлювання, в дусі «стався реванш, контрреволюція – ті сили, які панували до революції, знову при владі».

    Також вона голосніше від усіх закликає опозиціонерів до єдності. Очевидно, що під її началом. При цьому за кількістю депутатів «Батьківщина» залишається найменшою фракцією в парламенті. Амбіції та нинішні рейтинги явно не відповідають поточній ролі Юлії Володимирівни в країні.

    Тимошенко дала Ляшку путівку у велику політику, а тепер фактично отримала свого клона.

    Тому її соратники піднімають питання про незаконність обрання нового Кабміну і готові обрушитися з критикою на будь-яку ініціативу влади.

    Проблема Тимошенко і її партії в тому, що в українській політиці існує ще одна політична сила з такою ж риторикою і порядком денним. «Батьківщина» і Радикальна партія Олега Ляшка експлуатують абсолютно одні і ті ж теми – соціалку і зростання тарифів, звертаються до одного і того ж електорату.

    Тимошенко і Ляшко своїми схожими популістськими заявами грають на опозиційних нотах душ українців, разом «розгойдуючи човен». Отримуючи при цьому зворотний зв'язок від одних і тих же верств населення.

    Наявність один одного не дозволяє «Батьківщині» та Радикальній партії серйозно розширити свій електорат, отримати нових шанувальників, стати більш грізною силою. Проте якщо поміняти зараз лідерів двох партій місцями, ви не відрізните одну політсилу від іншої.

    Юлія Володимирівна дала Ляшку путівку у велику політику, а тепер фактично отримала свого клона. Правда, більш активного і ведучого корів під Кабмін.

    Єдине, що відрізняє партії, – глобальні цілі. Мета «Батьківщини» – це дострокові парламентські вибори, збільшення свого представництва в Раді та за допомогою цього візит до влади. У радикалів глобальних цілей немає, їх мета – «залишатися на плаву» тут і зараз, бути на слуху, пливти за течією, а там, як пощастить.

    Об'єднання партій могло б додати їм ваги у політичному житті країни, проте навряд чи Тимошенко і Ляшко зараз зможуть добровільно вирішити, хто з них головніший.

    «Самопоміч» на своєму місці

    Партія Андрія Садового теж хотіла б дострокових виборів, але швидше президентських. Та й у нинішній ситуації «Самопоміч» відчуває себе цілком комфортно. Фактично для партії нічого не змінилося. Перебуваючи в коаліції, «Самопоміч» була свого роду внутрішньою опозицією, при цьому голосувала, як вважала за потрібне, і виконанням жодних зобов'язань себе особливо не обтяжувала.

    Тепер вона вже опозиція офіційна і задоволена цією роллю. Лідери партії не припиняють підкреслювати, що вони – опозиція «конструктивна і проєвропейська», запрошення на консультації до президента й заклики повернутися в коаліцію лестять їхньому самолюбству.

    Оппоблоку в рамках політичної боротьби навіть робити нічого не потрібно, – за них все роблять самі демократи.

    «Самопоміч» єдина з опозиціонерів зуміла конкретно сформулювати свої вимоги. Їхній список, звичайно, явно непідйомний для нинішньої влади, але він хоча б є, він зрозумілий і цілком логічний – прийняття нового виборчого законодавства з пропорційною системою (це, до речі, обіцяли виборцям абсолютно всі політичні партії, які були або залишаються в коаліції), заміна складу Центрвиборчкому, який вже майже два роки перепрацював надстроково, а також обрання Генерального прокурора на відкритому конкурсі.

    Явного популізму від партії Садового чекати не варто, їхнє головне завдання – якомога швидше подолати негатив від провалу в Кривому Розі та чергового гомофобного скандалу за участю формально «проєвропейської» партії.

    «Самопоміч» – це загроза для нинішньої влади не тут і зараз, а в довгостроковій перспективі.

    Спокійний Оппоблок

    На монополізм опозиційності колишніх регіоналів посягнули, але вони самі цього, здається, навіть не помітили. Формально головна опозиційна сила країни на ділі поводиться найтихіше, а за потреби може й серйозно допомогти владі.

    Тактика Оппоблоку не змінилася – він буде зі сторони спостерігати за тим, як політичні сили Майдану з'ясовують стосунки. У екс-регіоналів є безвідмовний базовий електорат, гроші та гарантії безпеки від влади. Вони нікуди не поспішають.

    Давньокитайская мудрість «якщо довго сидіти на березі річки, то можна побачити, як по ній пропливе труп твого ворога» працює. Партії Майдану вже розсварилися і ледь нашкребли голоси на нового прем'єра, та й то за допомогою тих же колишніх регіоналів.

    Водночас Оппоблок для цього не робив взагалі нічого. Єдина ініціатива від них за останній час, окрім чергового призову до перевиборів, – пропозиція всім політсилам, які називають себе зараз опозиційними, разом скласти депутатські мандати, що автоматично призвело б до перевиборів. Щоправда, всередині Оппоблоку цю тему не особливо педалювали – їм і самим депутатські корочки потрібні.

    Так званий опозиційний уряд виявився абсолютно ефемерним і нежиттєздатним утворенням, про яке зараз згадують лиш тоді, коли учасників його зборів збираються побити праві. А конституційна пропозиція перенести столицю до Канева остаточно перетворило цю ініціативу Оппоблоку на всього лише привід для насмішок.

    Ось і виходить, що Оппоблоку в рамках політичної боротьби навіть робити нічого не потрібно, – за них все роблять самі демократи.

    Теги: Ляшко Радикальна партія Тимошенко Батьківщина БПП Опозиційний блок Самопоміч Народний Фронт андрій садовий опозиція
    ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів