ЄС та Україна: мозаїка відносин

    22 Квiтня, 2015 12:40
    Україна не отримає безвізовий режим з ЄС на травневому саміті «Східного партнерства» в Ризі. Проте цей прикрий факт не означатиме краху європейської інтеграції офіційного Києва. На часі – ревізія відносин з нашими партнерами та союзниками і активізація реформ всередині України

    У Старому Світі люблять фразу «Демократія – це процедура». Її беруть на озброєння в тих випадках, коли хочуть пояснити очевидні для європейців речі тим, хто їх не усвідомлює. В Україні виявилися не готовими предметно відповідати за гучні обіцянки стосовно боротьби з корупцією та змін суспільно-політичного клімату країни. Тому на самміті в Ризі не буде політичних рішень, хіба що ЄС зробить неглибокий дипломатичний реверанс, на який українським керівникам доведеться відповідати вдячним поклоном. Проте деякі аспекти євроінтеграції варто з’ясувати вже зараз. 

    Хочу наголосити: для багатьох країн ЄС Україна виглядає як нереформована, велика, проблемна країна, яка до того ж є жертвою агресії з боку Росії. Зближення з синьо-жовтими для зоряно-синіх не виглядає нагальною потребою ще й тому, що наша держава дуже слабо переконує своїх європейських партнерів у власній потрібності Євросоюзу. Так, у нинішньому конкурентному світі за місце під Сонцем потрібно боротися реально, а не в процесі суцільної імітації. 

    Фрау М та інші 

    Навіть держави, які є послідовними союзниками та адвокатами України, мають у цих діях власний інтерес. Поки не економічний, а здебільшого політичний. Наприклад, послідовна захисниця українських інтересів в ЄС президент Литви Даля Грібаускайте нещодавно розпочала другу президентську каденцію, після якої може претендувати на місце у європейських структурах. Боротьба за Україну – непоганий трамплін до цього. До того ж Литва та Україна мають спільну історію, але не мають спільного кордону, що суттєво зменшує конфліктний потенціал між ними. 

    Важка спільна історія у польсько-українських взаємин, проте формула «Прощаємо та просимо пробачити» все ж працює. Хоча і не без ексцесів та проблем на кшталт вшанування Верховною Радою борців за незалежність України одразу після виступу польського президента з парламентської трибуни. Він, до речі, виглядає одним із елементів передвиборчої діяльності Броніслава Коморовського, хоча можна говорити, що будь-який очільник Польщі буде зацікавлений у розвитку добросусідських відносин з Україною. 

    Суттєву трансформацію пережила позиція канцлера Німеччини Ангели Меркель. Якщо раніше вона ставилася до України доволі скептично, то сьогодні виступає виконробом ЄС у створенні системи санкцій проти Росії. «Українське питання» для найпотужнішого європейського політика сьогодні виглядає одним із ключових. 

    Політики, корисні Кремлю 

    До гучних та скандальних заяв чеського президента Мілоша Земана в Європі вже звикли. Схоже, політичне суперництво з Вацлавом Клаусом та особисті недоліки зробили чеського президента проросійським посміховиськом навіть в очах власних співгромадян. Проте його активно використовує російська пропаганда для власних потреб. 

    Не менш цікавими персонажами є прем’єри центральноєвропейських країн, що межують з Україною – словацький Роберт Фіцо та угорський Віктор Орбан. Обидва намагаються підтримувати економічні та політичні відносини з Росією, хоча й не наважуються відкрито виступати проти стратегічної лінії ЄС. До речі, саме через територію Словаччини та Угорщини йде левова частка газового реверсу в Україну. Ситуація з цими політиками неоднозначна і потребуватиме постійної уваги з боку нашого МЗС. 

    По-іншому складаються відносини між Росією та Грецією. Тамтешній прем’єр Алекс Ципрас не приховує симпатій до Кремля, адже очолювана ним коаліція «СІРІЗА» прийшла до влади на тлі критики заходів ЄС, спрямованих на відновлення фінансової дисципліни на землі Еллади. Грецькі політики відомі своїм пафосним ставленням до ролі країни у становленні європейської цивілізації, тому енергійно зловживають своїм становищем. Відносини Афін з Брюсселем нагадують гру картярів, де кожен блефує та намагається натиснути на партнера. 

    Старі друзі Путіна 

    Варто зауважити, що російських агентів впливу немало і в країнах старої Європи. Цілком можна припустити, що Кремль використовує напрацювання ще радянських часів, коли спецслужби СРСР активно працювали з політичною елітою Європи. Не будемо відкидати і фактор «газпромівських» грошей, яких протягом тривалого часу було достатньо для вирішення проблем європейських політиків. Показовий приклад – Герхард Шрьодер, який після завершення повноважень бундесканцлера майже одразу очолив компанію «НордСтрім», що експлуатує газогін між Росією та Німеччиною. 

    Французький президент Франсуа Олланд нині міцно тримається в кільватері Ангели Меркель, проте його популярність не надто висока. Росія активно і практично не приховуючи цього, підтримує його основних конкурентів – Ніколя Саркозі та Марін Лє Пен. Можливо, надто радикальна лідерка «Національного фронту» так і не зможе стати президентом, але шанси Саркозі на повернення до Єлісейського палацу непогані. 

    Ветераном проросійської політики в Європі можна назвати Сільвіо Берлусконі – справжній італійський олігарх охоче грав з Росією у бунга-бунга та інші цікаві ігри. Його нинішній відхід від важелів управління державою нікого не повинен вводити в оману – вплив Кавалера, як називають Берлусконі, достатній. До того ж Росія підтримувала не лише його, але й політичного конкурента Берлусконі, Романо Проді.  Практично всі згадані вище політики відзначилися проросійськими заявами після анексії Криму та запровадження санкцій проти Росії. 

    Що робити? 

    Проти України значною мірою грають навіть не російські агенти впливу, а непослідовність власної зовнішньої політики. Сподіваюсь, що на Банковій та на Михайлівській площі розуміють реальність загрози втрати суб’єктності та перетворення на ресурсний шматок для амбітних і більш успішних сусідів. Тому Україна повинна не лише відміряти успіхи результатами євроінтеграції (вони будуть в кращому разі середньотерміновими), а вже зараз шукати основи для центральноєвропейської ідентичності, розвивати відносини у Балтійсько-Чорноморському регіоні, спробувати реанімувати ГУАМ. Іншими словами – не перетворювати євроінтеграційні процеси на фетиш, а наповнювати їх змістом реальних справ.
    Теги: Росія Євросоюз євроінтеграція
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів