Любомир Гузар: Якби ж люди замість заламування рук та нарікань взялися до роботи

    16 Грудня, 2015 16:19
    З єпископом УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром розмовляємо про те, як українцям вистояти у тяжкі часи, де брати віру та сили, як послужити миру
    Блаженніший Любомир Гузар
    Фото: UA1
    Блаженніший Любомир Гузар

    Традиційні передноворічні звернення та промови різних політиків до громадян останнім часом викликають у населення лише роздратування та іронію. Люди втомилися від брехні, нещирості та безкінечного політичного піару. Напередодні світлого Різдва Христового українцям хотілося б почути щирі слова від людини, якій вони довіряють, і яку вважають духовним авторитетом. Такою людиною, безперечно, визнано Блаженнішого Любомира Гузара.

    Блаженніший не має зараз можливості багато спілкуватися і часто приймати відвідувачів, але й не відмовляє там, де потрібні його слова надії, розради і мудрості. У своїй резиденції він зустрів нас словами: «Чим можу послужити?». І це служіння не припиняється. Владика займається активною громадською діяльністю. Зокрема, бере участь в Ініціативній групі «1 грудня».

    Група, як відомо, у листопаді оприлюднила «Слово про свободу та відповідальність», яким звертається до народу і влади з практичними настановами. Головною темою заклику Блаженніший Любомир позначив будування життя на підставі здорових духовних цінностей, відкиданні матеріалізму і мракобісся радянських часів.

    Цієї та деяких інших тем ми й торкнулися у нашій бесіді з Владикою.

    Українці вступають у новий рік в пригніченому настрої, розпачі та зневірі. Чи можете сказати їм щось обнадійливе?

    Так, до мене доходить інформація, що народ пригноблений, зневірений. Прикро про це довідатися. Частково це можна зрозуміти. Але я думаю, що така зневіра не цілковито виправдана. За радянських часів партія та уряд настроїли людей так, що вони не мають нічого робити, нічим не перейматися, а тільки пасивно чекати, щоби одержати. І ця ментальність ще збереглася у суспільстві. 

    Але пригадаймо: у 2013 році тодішній прем’єр-міністр Азаров і президент Віктор Федорович сказали, що Україна не готова до зближення з Європою – тобто, не готова до змін. Але народ сказав «ні» – і почався Майдан. Почалося від молоді, а далі дуже швидко прилучились і старші громадяни по всій країні. Всі казали: ми хочемо змін. Народ, який зміг те сказати, – це народ, в якому є певна поважна наснага. Хто-небудь цього не скаже. Це свідчить про те, що у нас таки є сила.

    У чому ця сила?

    Коли прийшла війна, ми не мали готової боєздатної армії. Але на цю агресію несподівано для наших сусідів і для нас самих таки піднялася армія. Сьогодні ми маємо військо, і вже щось собою представляємо. Напад на Україну сьогодні дуже ризикований для наших сусідів. В дуже короткому часі показалась здібність народу організуватися і підставити чоло небезпеці.

    Ще один надзвичайний елемент – волонтерство. Не якась маленька групка, а громадяни – різні за віком, походженням, статками – по всій Україні почали діяти. Це доказує, що у нас є внутрішня сила. Але та сила не використана належним чином.

    Якби ж люди замість заламування рук та нарікань взялися до роботи! Вони мають духовну силу. На це маємо докази – Майдан, волонтери, військо. То з неба не впало раптом, то вийшло з народу. Тільки треба працювати, а не чекати, що влада щось дасть чи закордон допоможе. Так, вони нам дуже помагають, але ми самі маємо дуже багато внутрішньої енергії, яку треба використати.

    Ми не сміємо бути байдужі до того, що діється з іншими людьми.

    Нема причин, з яких громадяни по всій державі не могли б почати в міру своїх можливостей організувати своє життя своєю працею, ініціативою, відповідальністю один за одного. Ми можемо продовжувати, розвивати, будувати те, що почалося на Майдані.

    Які саме дії потрібні для цього?

    Немає загального рецепту. Кожний з нас, прокинувшись вранці, нехай запитає себе: що я сьогодні зроблю, щоби країна розвивалась? Увечері, вкладаючись до сну, нехай запитає: що я сьогодні зробив, щоб будувати нову Україну? Я не знаю, що кожний має конкретно робити, але я собі уявляю так: політик хай чесно послужить народові, вчитель – виховує нове покоління, віддане своїй ідентичності, господар – обробляє землю, щоб вона дала плід.

    Нема обмежень. Нехай кожний робить те, до чого він в даний момент покликаний. Нехай найменше з того. Якби кожний в міру своїх сил і свого покликання щось робив, не було б причини заламувати руки, зневірюватися, плакати. Працювати треба. Будувати треба. Хотіти треба. А силу ми маємо.

    Такі люди є, але для того, щоб рухати країну, у відсотковому співвідношенні їх дуже мало порівняно з пасивними громадянами.

     Я згідний, що ми ще замало стараємося. Мені здається, що всі церкви повинні проповідувати, заохочувати людей працювати, оминати того, що є шкідливим. От маємо приклади корупції. Корупція – це гріх, злочин. Ми повинні в наших церквах чути засуд корупції. Поборювати, відкидати її. Батьки повинні виховувати своїх дітей в тому дусі, вчителі повинні також в школах заохочувати і шукати добрих прикладів.

    Багато людей зараз доведені до такого стану зубожіння, що змушені не жити – виживати. Чи можна чекати від них якихось дій?

    Нам бракує старання допомагати один одному. Чи не було б добре заохочувати до того громадян?! Погляньте навколо себе: чи нема поряд людини, яка голодна? Якщо ви маєте хоча б маленьку владу, якщо ви – підприємець, вмієте щось організувати, ви можете допомогти.

    Ми не сміємо бути байдужі до того, що діється з іншими людьми. В цьому нам потрібне пробудження. Ми ще замало робимо. І може замало нас підганяють. Це повинна робити церква, школа. Бажано, щоб і держава також заохочувала, підтримувала добрі здорові ініціативи. Щоби наші законодавці видумували не фантастичні, корисні для себе закони, але щоби заохочували загал один одному допомагати.

    В дуже короткому часі показалась здібність нашого народу організуватися і підставити чоло небезпеці.

    Багато людей самі собі не можуть дати ради з різних причин. Але я не бачу такої ситуації, де люди не могли б знайти розв’язки, якщо б почали думати про ближніх. Ті ж волонтери не будують своєї вигоди, як це роблять наші так звані олігархи-скоробагатьки. Схоже, вони не вчаться тому, що сидіння на грошах  щастя не принесе.

    Владико, як протистояти страху, який штучно нагнітається і в Україні та в усьому світі?

    Знову ж, відповідальні люди мають підтримувати дух народу. Церква, школа, держава повинні переконати, що нема потреби боятися. У страху, як то кажуть, великі очі. Але якщо ми працюємо і крок за кроком будуємо, то чого боятися! Тероризм, бандитизм, злочинність треба послідовно, різко поборювати. Не дати їм нагоди гуляти.

    Наведу такий приклад: коли я жив у 70-х роках в Італії, в Римі з’явилися комуністичні «червоні бригади», спеціально підготовлені, які мали перш за все сіяти страх і захоплювати владу. Спершу народ злякався. Але в дуже короткому часі відкинув їх, не прийняв. І всі ті страшні озброєні бригади зникли. Це важливо – не дати себе застрашити. Може, в перший момент і прийде сумнів. Та згодом обов’язково спільними силами поборювати те, що може нас страшити.

    Що найбільше служитиме миру:  мирні домовленості з тими, хто насправді не хоче миру, чи таки гідна відсіч загарбникам?

    Мир можливий лише тоді, коли дві сторони цього бажають. Якщо одна сторона того не хоче, то зайве старатися, треба давати відсіч. Маємо приклад: довгими десятиліттями Франція і Німеччина воювали між собою. Згодом ті й ті зрозуміли, що то їх руйнує. Сьогодні вони приятелі. Вони зрозуміли, що війна їм нічого не дасть.

    В нашій ситуації агресор і не хоче перестати ним бути. Ми можемо лише сказати: ми готові до миру, але як довго ви не хочете миру – ми будемо боронитись, давати відсіч. Не допустимо, щоб нам по голові ходили, як то кажуть.

    Як бути, коли є ще й третя сторона, яка зацікавлена в заморожуванні цього конфлікту?

    Ситуація дійсно складна. Зараз люди організовують рух проти смертоносної зброї. Це свого роду перший крок. Якщо вже не можемо жити у мирі, то хоча б не стараємося один одного знищити. Ми мусимо собі сказати: ми не хочемо продовжувати смертоносну війну. Маємо займати такі позиції, де кожен відстоїть те, що йому належить.

    При Божій помочі прийде час, коли здоровий елемент російського народу піднесе голос і скаже: досить того!

    Українцям дуже болить і Голодомор, і розстріл Майдану, і війна. А тому зараз лунає багато закликів такого характеру: «Не забуваймо! Не пробачаймо!». Чи то правильно?

    Це не шлях до розв’язки. Мусить бути бажання простити один одному, якщо обидві сторони завинили. Якщо одна завинила, то повинна вибачитись, а друга повинна це прийняти. Але не можна забувати. Щоб не повторити тих самих помилок. Хтоб не завинив, один мусить вибачитися, а другий – простити. Якщо ж продовжувати жити в ненависті, то будемо тільки сіяти зло на багато майбутніх років.

    Є приклад Польщі та Німеччини. Гітлерівська Німеччина дуже багато лиха накоїла в Польщі. Після Вселенського собору в 60-х роках минулого століття єпископи Німеччини зібралися і задекларували: ми просимо поляків простити нашому народові те, що він робив у Польщі. І поляки на це згодилися. Польський народ, єпископат і духовенство прийняли ті вибачення. Тому сьогодні ці два народи живуть в мирі.

    Коли дуже болить, простити важко. Чи вдасться нам коли-небудь зцілити цей біль?

    Можливо. Так, це боляче і прикро – все те, що нам робили. Нема ради. Воно вже сталося, і назад не повернеш. Але можна простити. Як можна простити поодиноким людям – так само і народам.

    Є приклад, коли наш єпископат у 2005 році прийняв акт примирення з Польщею. З обох сторін. Народ прийняв це. Однак мені здається, що ми ще замало зробили для того, щоби продовжувати цей процес.

    Сьогодні ми маємо агресора – Росію. Нелегко буде їм простити, бо вони не хочуть сьогодні вибачатися. Вони себе сьогодні почувають цілковито правими, а нас називають жуликами, дурачками і таке інше. Проте я думаю, що при Божій помочі прийде час, коли здоровий елемент російського народу піднесе голос і скаже: досить того!

    На жаль, сьогодні кремлівська група не наставлена на примирення. До них сьогодні говорить тільки один аргумент – сила. Санкції  їх там вдарили порядно, але ще, мабуть, не досить. З нашої сторони ми повинні бути відкриті на мир, на примирення. Треба бути готовими простити. Ми не сміємо плекати в собі почуття ненависті, небажання пробачати, помсту. З того нічого доброго бути не може.

    Бог не спокушає. Бог випробовує. Випробовує для того, щоб дати нам нагоду показати нашу любов.

    Владико, чи можна провести аналогію між шляхом незалежності України і шляхом виходу народу Ізраїлю з єгипетського рабства?

    Ми справді зараз в процесі переходу – переходу з радянської ментальності до ментальності чистої, правдивої та демократичної. Ізраїль так довго мандрував пустелею, тому що вони не довіряли Богові. Наш народ, Богу дякувати, молиться. Багато молитви. Дуже важливий елемент – мати довіру до Бога. Мусимо бути щиро переконані, що за Божої помочі розв’яжемо навіть трудніші проблеми.

    Ізраїль мандрував 40 років, бо не вірив божим обіцянкам. За те мав кару – те покоління мусило вмерти. Аж коли прийшло нове покоління, яке повірило Богові, тоді вони дійшли до обіцяної землі. Для нас дуже важливо, щоби ми, не дай Боже, не зневірилися в помочі Всевишнього. Треба й далі щиро молитися, сповняти Божу волю, як належить. Тоді ми все подолаємо і

    зможемо дивитися в справді краще майбутнє.

    На різдвяні свята ми знову побачимо по телевізору політиків, які хрестяться, моляться в храмах перед телекамерами. Ви вірите в їхню щирість?

    Нехай люди запитуються: коли той політик почав ходити до церкви – минулого року, чи тиждень тому? Якщо він показується тільки тепер, то хіба то віруюча людина? Нічого. Пустота. Щирість людини, особливо тієї, яка повинна служити народу, полягає в тому, щоб робити це постійно, послідовно. Якщо вона раптово починає бути дуже активною, щось виборює і таким чином купує голоси – це злодійство. Таким людям не можна довіряти.

    Різдвяні свята дуже люблять діти. Яку найважливішу думку Ви хотіли б донести до дитини?

    Що Бог нас любить. Це від немовляти до гробу треба повторяти. Бог нас любить до такої міри, що прийшов до нас. Різдво – то не лише прикраси: ялинка, дарунки. Зміст Різдва: Бог нас любить, Він є з нами!

    Владико, як у важкі часи відрізнити дари Божі від спокус?

    По наслідках. Як кажуть у Святому письмі: здорова яблунька дасть здорові яблука. Нездорове буде мати нездорові плоди.

    А чи можуть бути спокуси від Бога?

    Бог не спокушає. Бог випробовує. Як добрий батько випробовує своїх дітей. Випробовує для того, щоб дати нам нагоду показати нашу любов.

    Тоді як розрізнити спокусу від випробування?

    Треба встановляти, що то дає, що з того походить. Якщо я починаю ненавидіти, робити кривду, то напевне то не від Бога. Якщо те, що зі мною відбувається, стає нагодою послужити, помогти, показати любов до ближнього, то – від Бога. 

    Теги: Майдан Кремль війна мир Любомир Гузар Українська греко-католицька церква
    ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів