Кому вигідна буферизація України?

    2 Жовтня, 2015 18:46
    Україні все наполегливіше нав'язують роль держави-буфера між НАТО і Росією. У цьому геополітичному пасьянсі четверо гравців: ЄС, США, Росія, Україна. Хто з них найбільш зацікавлений у такому сценарії, з'ясовував UA1

    У своєму липневому зверненні до Верховної Ради Президент Петро Порошенко закликав керуватися азами «тетчеризму» і «рейганоміки» у розвитку економіки держави. Дуже важливо, що такі орієнтири дано саме у стосунку до економічної сфери. Адже в області зовнішньої політики гратися в «тетчеризм» для України було б небезпечно.

    Хочеться вірити, що спічрайтери Президента, якщо вже посилаються на книгу Маргарет Тетчер «Мистецтво управління державою. Стратегії для мінливого світу», прочитали її повністю. І особливо ту частину, де йдеться про Україну. Інакше може незручно вийти. Справа в тому, що геополітичний «тетчеризм» іноді суперечить заявленому безповоротному курсу України на євроінтеграцію і вступ до НАТО.

    Залізна Леді, яка, до слова, взагалі була проти створення Євросоюзу, у своїй книзі, написаній в 2002 році, відводила Україні роль буфера. Тетчер вважала, що Україна достатньо велика і потенційно багата ресурсами для того, щоб претендувати на центральну роль у Східній Європі, але про роль рівного не йшлося.

    «Це має дуже велике значення для західних країн, – писала Тетчер. – На Україну не можна дивитися як на країну, що знаходиться в російській «сфері впливу». Для сильної України більше підходить роль буфера між Росією і НАТО. Такий підхід, мабуть, був би корисний для обох сторін». Політик також вважала, що повільніше, порівняно з Росією, просування України шляхом економічної реформи в перші роки незалежності ставило під питання виживання нашої країни.

    Європейський прагматизм на межі цинізму навряд чи буде прийнятний і для пересічних українців. Мало знайдеться тих, хто мріє жити в буфері.

    За словами Тетчер, буферизація України була б корисною як для НАТО, так і для Росії. Така позиція цілком відповідає духу європейського прагматизму. Але для України, яка все ж не просто намагається вижити, а й зберегти суверенітет, подібне положення означає повну втрату суб'єктності.

    Сергій Солодкий, експерт із зовнішньої політики Інституту світової політики, вважає, що Тетчер могла й помилятися. На його думку, для України буферизація є негативним сценарієм. У своєму коментарі UA1 експерт зазначив: «Це не може бути в інтересах України. Такий варіант загрожує Україні втратою суверенітету».

    Європейський прагматизм на межі цинізму навряд чи буде прийнятний і для пересічних українців. Мало знайдеться тих, хто мріє жити в буфері. Однак серед експертів є різні думки. Наприклад, політолог Вадим Карасьов у своєму коментарі UA1 зауважив, що можна називати державу «буфером», а можна й «комунікатором» або «мостом», «інтерфейсною територією» або важливою ланкою глобального європейського простору.

    Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова переконаний, що на мосту жити не можна, по ньому можна тільки ходити. Він особливо підкреслює, що саме питання буферизації некоректне у стосунку до України, оскільки її курс на євроінтеграцію чітко визначений і незмінний. На думку експерта, активація в європейських колах теми буфера може йти з подачі Росії.

    Сергій Солодкий також вважає, що подібний сценарій можуть нав'язувати зовнішні гравці. «Росії потрібен не стільки буфер, скільки підконтрольна їй Україна. Буферизація може стати не захистом від агресії Росії, а заохоченням її», – зазначив експерт.

    За останній рік ця тема частіше ніж зазвичай зачіпалася західними політиками і військовими експертами. При уважнішому розгляді окремі заяви цих політиків більше схожі на інформаційні вкидання Кремля, ніж на власну думку. А, як відомо, друзів у Кремля в Європі вистачає, і їх коло зростає пропорційно їхнім банківськими рахунками.

    До таких інформаційних інтервенцій можна сміливо віднести заяви німецького соціал-демократа Егона Бара, який пішов з життя в серпні цього року. Він стверджував, що НАТО і ЄС повинні створити нейтральну буферну зону, щоб Путіну більше не здавалося, ніби його беруть в кільце.

    Росія не хотіла б відкритої війни, але вона до неї готова. Європа війни боїться, і її готовність сумнівна.

    Політик багато разів закликав Захід припинити підступати до кордонів Росії. Також Бар закликав поважати право Росії на анексію Криму аналогічно тому, як колись ФРН визнала право НДР на існування. Багаторічного соратника канцлера Віллі Брандта вважають одним з основоположників нової східної політики зближення з СРСР, яка свого часу нібито допомогла розтопити лід у відносинах між Заходом і Союзом.

    Очевидно, що з тих часів Егон Бар не просто залишився другом Росії, але й став союзником нинішнього керівництва Кремля. В останній рік життя він активно просував ідею реанімації ради Росія-НАТО і путінську концепцію спільного євразійського простору від Лісабона до Владивостока. Часто відвідував Москву і навіть отримував почесні звання від російської влади. Для Кремля втрата такого союзника в серці Європи була істотною. І все ж, хоч Бар і пішов, але прихильники його ідей в Німеччині залишилися і продовжують їх просувати.

    Однак не лише агенти впливу Кремля в Європі мають своєрідне бачення майбутнього України. Стриманість і обережність, пов'язані з небезпечною військової ситуацією, стають головною зовнішньополітичною лінією керівництва ЄС.

    І мова йде навіть не про вступ до НАТО чи Євросоюзу, а про надання військової допомоги. Екс-президент Польщі Лех Валенса неодноразово заявляв про загрозу атомної війни у разі надання такої допомоги. Якщо в результаті вступу України до НАТО його межі впритул наблизяться до Росії, то ймовірність прямого конфлікту багато військових експертів оцінюють, як дуже високу.

    Росія спробує не допустити такої загрози будь-якими способами. Попри те, гонка військових навчань між НАТО і Росією вже почалася. Це масштабні навчання з часів холодної війни, де відпрацьовуються новітні сценарії й тактики ведення військових дій. Що говорить про граничну загостреність відносин. Росія не хотіла б відкритої війни, але вона до неї готова.

    Європа війни боїться, і її готовність сумнівна. До членства України в НАТО вона ставиться дуже обережно. Німеччина і Франція, зокрема, взагалі проти. Адже членство в НАТО – не просто символ. Воно передбачає, в разі необхідності, застосування сили для збереження територіальної цілісності будь-якої країни, що входить до блоку.

    Модель буфера або «моста» не виключає членства в НАТО чи ЄС. Але поки ця перспектива ще не перетворилася з потенційної в реальну.

    Для України з її слабкою обороноздатністю це було б гарантією безпеки. Оскільки, попри всі страхи європейців, нападати на членів Альянсу Росія навряд чи зважиться. Але з боку Кремля докладається максимум зусиль для того, аби більше налякати Європу війною і цим змусити піти на геополітичні компроміси.

    Можна згадати минулорічний скандал у Польщі, пов'язаний з розповіддю маршала Сейму Радослава Сікорського про те, як Путін пропонував прем'єрові Дональду Туску розділити територію України. Ця заява потягла за собою безліч спростувань, і дипломатії вдалося зам'яти скандал. Але багато політологів-міжнародників все ж впевнені, що така розмова про Україну між Путіним і Туском дійсно була.

    Просто в дипломатії не передбачено розголошення головної частини своєї роботи. Ось і зараз міжнародна дипломатія професійно мовчить на цю тему. У Представництві ЄС в Україні на питання UA1 про те, чи зацікавлений Євросоюз у збереженні буфера між НАТО і Росією, прямої відповіді не дали. Однак назвали цю тему спекулятивною і підкреслили, що думки окремих європейських політиків та експертів – це їх особиста позиція, яка не має стосунку до позиції ЄС.

    Неприємне для України з недавніх пір слово «буфер» прозвучало й на форумі Ялтинської Європейської Стратегії YES-2015 з вуст почесного президента Гарвардського університету Лоуренса Саммерса. Коли мова зайшла про фінансову допомогу Заходу, Саммерс дорікнув європейським урядам тим, що, незважаючи на свою зацікавленість в Україні, як в буфері в плані безпекового питання, вони не надали їй навіть половини тих грошей, які рік тому обіцяли. Він закликав інвестувати в безпеку, виділивши Україні додатково 5-10 млрд доларів на рік. Схоже, Саммерс проговорився: у його докорі на адресу ЄС ми чуємо, що Європа таки зацікавлена в «буфері».

    Для України найбільш реальними залишаються два варіанти: або це прифронтова держава, або офшор у мирній Європі.

    Водночас, схоже, що США розуміють доцільність інвестування у безпеку всього європейського простору краще, ніж сама євроспільнота. Але для України складається дуже двояка ситуація: з одного боку – нагальна потреба у фінансовій допомозі ззовні, з іншого – така допомога дуже схожа на купівлю-продаж «нейтральної території».

    А цифри такі, що навіть серед «своїх» можуть знайтися латентні прихильники буферизації. Дуже вже великою є спокуса «освоїти» хоча б частину фінансової допомоги. Досвід і прецеденти присутні. У такому разі євроінтеграція і курс в НАТО можуть залишитися лише деклараціями.

    Однак, на думку деяких експертів, не все так сумно. Вадим Карасьов вважає, що модель буфера або «моста» не виключає членства в НАТО чи ЄС. Але поки ця перспектива ще не перетворилася з потенційної в реальну. Сергій Солодкий впевнений, що навіть якщо найближчим часом членство України в ЄС і НАТО не може розглядатися, то все одно інтеграція в європростір – єдиний для нас шлях. «На рівні цінностей Захід розуміє, що Україна повинна бути в Євроатлантиці», – додав експерт.

    Незважаючи на незворотність курсу України на євроінтеграцію та членство в НАТО, слід визнати, що одного прагнення України замало. Будь-яка інтеграція – процес двосторонній. І для його реалізації необхідне прагнення й бажання іншої сторони. Чи є таке – покаже час.

    У НАТО ж часто повторюють, що Україна не повинна ставати буферною зоною. Так, Альянс зацікавлений у розширенні своїх кордонів. І не лише сухопутних, але й у Чорному морі, зокрема. Зближення відбувається досить активно, про що свідчать і візит генсека НАТО Столтенберга, і безпосередньо результати цього візиту. Але, попри те, про прийняття до своїх лав нового члена Альянс поки не говорить. Значить, є стримуючі фактори.

    На цьому етапі необхідно діяти за трьома формулами: зміцнювати національну оборону, проводити реальні реформи, ефективно використовувати допомогу та політичну солідарність Заходу.

    Якщо називати речі своїми іменами, то, по суті, Україна вже перебуває у положенні буфера – між «м'якою силою» Заходу і «жорстким натиском» Росії. Замовчувати такий стан речей було б неправильним. І просто зараз, поки ще не дуже пізно, Україні потрібно твердо вирішити: чи це тимчасове положення, обумовлене військовим конфліктом та економічною кризою, чи це – географічна приреченість. Якщо положення тимчасове, то потрібно діяти швидко. На зміни мало часу. Заморожений на десятиліття конфлікт на Донбасі може стати катастрофою для країни.

    Карасьов припускає, що для України найбільш реальними залишаються два варіанти: або це прифронтова держава, або офшор у мирній Європі. «І поки не вирішене питання на Донбасі, країна змушена балансувати між двома цими моделями», – додав політолог.

    Очевидно, що найбільше в тому, аби це питання не вирішувалося якомога довше, зацікавлена Росія. Тому наївно було б очікувати від підконтрольних їй бойовиків припинення вогню та виконання чергових домовленостей. Не виключено, що у разі зовсім критичній ситуації, коли захоплена територія стане для тіла країни свого роду гнійним апендицитом, доведеться застосовувати хірургію, щоб зберегти життя і здоров'я всього організму.

    Михайло Пашков нагадав, що непідконтрольні України території Донбасу, де ведуться бойові дії, – це троянський проект Росії, інструмент дезінтеграції нашої держави. На його думку, дуже важливим наразі є формування нових відносин по осі ЄС-Україна – Росія. «Україні на цьому етапі необхідно діяти за трьома формулами: зміцнювати національну оборону, проводити реальні реформи, ефективно використовувати допомогу та політичну солідарність Заходу», – переконаний Пашков.

    Москва може за допомогою військового конфлікту блокувати інтеграцію України в західні структури, але що стосується внутрішніх процесів перетворення і реформ, власних зусиль з припинення війни – це вже цілком наша відповідальність. І списувати всі промахи, корупцію і внутрішньополітичні розбірки на Путіна було б нерозумно. Для України настає важливий момент: знайти своє місце і визначитися з власною роллю у світовій геополітиці.

    Теги: Путін Росія Порошенко Донбас Євросоюз мінські домовленості НАТО Дональд Туск лоуренс саммерс буферна зона
    ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ
    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів