Київська Імперія: химера чи реальність

    9 Квiтня, 2015 12:19
    Київська Імперія – подібне словосполучення звучить настільки незвично, що практично ріже вухо. Той історіософський дискурс, який панував в Україні, починаючи з 1991 року, був відверто антиімперським
    Фото: Міністерство оборони України

    Український націоналізм, український консервативно-революційний рух 1940-х років, гетьманські ідеологеми і Липинського, і Полтавця-Остряниці, лівий аграрний напівфашизм Петлюри та українських есерів – все і вся зазнало своєрідної ідеологічної лоботомії. Гетьманців здали в архів, від петлюрівців залишили одне лиш поклоніння хутору, від ОУН з обома її фракціями – відцензурований Декалог і ті гасла, які нагадували б радянську пропаганду.

    До історії питання

    У 90-ті про те, що українське й імперське начала можуть бути комплементарні одне одному, не говорив в українському політикумі практично ніхто. Крім Корчинського. Правда, в помірно-націоналістичних колах блукав безпритульним привидом проект створення якоїсь Балто-Чорноморської чи то Дуги, чи то Конфедерації. В силу політичної неспроможності українських «старих правих», в силу подальшої експансії та потужної промоції тієї ідеї, яка зводилася до безальтернативності євроатлантичної стезі, цей привид так і залишився привидом – хоча реанімація трохи розширеного Великого Князівства Литовського в ліберально-демократичній упаковці та зі столицею у Києві не була абсолютною ахінеєю. Принаймні, з погляду сакральної геополітики.

    Був ще один проект, яким імперський (у радянському розумінні) бюрократ Кучма дражнив Кремль. Мається на увазі ГУУАМ – таке собі антимосковське СНД всередині москвоцентричного СНД. Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова (не без протекції США) нагадували дріжджі карликової, але зубатої протоімперії, що спирається на Київ.

    На жаль, і цим дріжджам не судилося плідно перебродити – Москва перетягнула на свій бік Узбекистан. Зіграло свою деструктивну роль і те дивне явище, яке було названо «касетним скандалом». ГУУАМ спіткнувся об історію зі зникненням журналіста Гонгадзе. Кучма виявився надміру обережним для серйозної геополітичної гри, Ющенко – надміру боягузливим, Янукович – надміру дурним. Проект під кодовою назвою «Київська Імперія» перетворювався на відверто непридатну до реалізації та, здавалося б, марну химеру.

    Хто він такий, цей Домінік Лівен?

    Домінік Лівен – маститий і мудрий британський історик. Його книги навряд чи коли-небудь будуть перекладені українською мовою. На тому крихітному вітчизняному ринку, де перекладають, розкручують і продають європейські інтелектуальні бестселери, імперієзнавство не шанується. Є, звичайно ж, російський переклад програмної книги містера Лівена "Російська Імперія та її вороги від 16 століття до наших днів", який за бажання можна відшукати у світовій павутині.

    Головний імператив Лівена здатен викликати певне інтелектуальне сум'яття в тих колах, які були виховані на ідеологічних мантрах вітчизняних правих: мовляв, імперія – це зло, Україна – по суті своїй антиімперський проект, імперія – це погано, жертва імперії – це добре. Лівен у своїй книзі, спираючись на цифри і факти, доводить, що імперії виникають не тому, що хижакам хочеться їсти, а внаслідок бажання людей вижити всупереч волі сусідніх племен. Хоча часто ці племена бувають і численнішими, і сильнішими.

    Простіше кажучи, будівництво імперії – це любов до життя, посилена бажанням убезпечити свій життєвий простір. Україна, на жаль, була антиімперським проектом. У 17-18 століттях козацька старшина, представлена такими пасіонарними хлопцями, як Хмельницький, Виговський, Дорошенко і Мазепа, так і не змогла перебороти в собі комплекс васала і замість того, щоб розширювати й зміцнювати український життєвий простір, повважала за краще залити цей простір кров'ю в пошуках нового сюзерена. Звичайно, в цьому сенсі Україна – проект дуже і дуже антиімперський.

    Наскільки ж добре бути жертвою імперії та наскільки погано бути імперією як такою, сперечатися безглуздо. Серед українців було, є і буде більш ніж достатньо людей імперського складу. Вони непогано реалізовували свої здібності в тих імперіях, колоніями яких були українські землі. Досить згадати адмірала австро-угорського флоту Ярослава Окуневського і генерала російської імперської армії Павла Скоропадського. Вони успішно реалізували свій досвід, отриманий на імперській службі, причому реалізували на користь України. Перший створив найбоєздатніші частини в армії ЗУНР, другий – Гетьманат.

    Імперський шлях

    Для сучасної України імперський шлях, по суті, вже почався. Як не дивно, почався на обох Майданах – коли російські ліберали почали апелювати до обох Майданів у своїй полеміці з Кремлем (і продовжують апелювати до українських антирадянських практик й досі). Принаймні, гасла ОУН-УПА на місці вбивства Нємцова та марші московськими вулицями під композиції Океану Ельзи виглядають досить стильно.

    Імперський шлях продовжився, висловлюючись словами Вінстона Черчіля, після звуку «гонга реальності» – коли Крим було анексовано, коли від Харкова до Одеси розповзалася ракова пухлина «російської весни», коли український життєвий простір міг бути смертно звужений, позбавивши Україну портів, корисних копалин і бронетанкових заводів.

    Найкращий спосіб позбутися чужого дракона – завести свого. Ця крилата фраза з радянського фільму «Вбити дракона» ще не була виголошена ніким з українських політиків топ-рівня, але привид української імперії замаячив, коли навесні 2014 почалася військова операція на Донбасі. Саме тоді стало ясно, що українська армія, українські спецслужби і українські добровольчі батальйони посприяли своїми діями появі поки ще юного, але вже зубатенького дракончика української імперії. І тут не зайве згадати марш в пам'ять про УПА в Краматорську, проведений місцевими жителями. Два-три роки тому подібний захід можна було б, не напружуючись, віднести до політичної фантастики.

    Підконтрольні ВСУ північ Луганщини та захід Донеччини переживають українізацію, яка часом буває болючою (як у Костянтинівці), а значить – імперською. Адже Донбас, починаючи з 1991 року, був заповідником радянського лоялізму, і ніколи цей край заводів, шахт і фабрик не був схожим на українську провінцію. Донецькі та луганські райцентри куди більше нагадували Ростовщину, ніж Полтавщину – принаймні до 2014 року. Вже не нагадують. Радянський лоялізм на окупованих територіях не здатен конкурувати з відсутністю каналізації та хронічним недоїданням, а російський світ занадто вже схожий на пришестя голодних зомбі.

    Той наступ, який Генштаб РФ планує розпочати в квітні та про який пишуть у соцмережах експерти, наближені до української розвідки, швидше за все, вже прораховано покроково і українським Генштабом, і нашими союзниками з Пентагону. Дуже ймовірно, що цей наступ може виявитися початком масштабного розгрому російських військ на Донбасі.

    Тому не можна виключити того, що крім ліквідації ЛНР і ДНР перед Києвом постане завдання, пов'язане зі створенням буферної зони на території Ростовської області. Для юридичного ж обґрунтування подібного "Косова-на-Дону" може чудово прислужитися той факт, що і Таганрог, і Ростов входили до складу першої української республіки.

    Імперський шлях – страшний. Однак ще страшніше зійти з нього. Україна ризикує зникнути з політичної карти світу, і цього разу назавжди. Вихід один – продовжувати наступ на Донбасі й брати під свій контроль Ростовську область. А це вже початок Імперії, панове.

    Коментарі
    1000 символів лишилося
    ТОП МАТЕРІАЛІВ



      Архів